ЖОРНА (zhorna) wrote,
ЖОРНА
zhorna

Українська мрія?

Анна Полуденко

 

Літня практика. Застосування теоретичних знань, набутих в Інституті журналістики, на практиці. Робота. Робота. Робота. А як ви відповідаєте на питання «як літо?».

Практика?  Робота? Можливо, зовсім трошки - днів на три - виїзд до найближчого пляжу. Так, щоб згадати, що літо – за вікном ньюзруму.  Це – один із способів прожити літні канікули. Про переваги чи недоліки цього виду літопроведення не говоритиму, а із задоволенням почитала б ваші коментарі.

Другий варіант. Все покинути у рідній Україні - починаючи від стабільної роботи і кінчаючи всіма планами про відвідини етнічних фестивалів та інших культурних заходів- і поїхати звідси. Навіть подорожуючи далеко від комп’ютерів та диктофонів, не втрималася від розмов на серйозні теми, які з поверненням до «рідної клавіатури» перетворюються у журналістські матеріали. (Зі згоди співрозмовникив).

 

75 годин роботи на тиждень. Мінімальна заробітна плата - $ 7,25 на годину. Проживання - 8 людей у маленькому будинку. Таке тепер життя трьох молодих українців, що вирішили після закінчення літньої відпустки залишитися у Сполучених Штатах.

„Українські професіонали піднімають економіку Америки”, - сказав, відвернувшись до вікна, сусід у літаку. „Як же ми? 16-річна молода держава – невже нічого не можемо запропонувати, щоб вони хотіли залишитися в Україні? Нормально жити і працювати?”, - вирвалося у сусіда біля проходу. Так у літаку рейсом Нью-Йорк – Київ розпочалися справжні дебати про те, хто винен і що робити з молоддю, яка тим самим літаком оптимістично покидає межі рідної країни. Були різні точки зору, протилежні сторони мали слово. Виговорилися всі – не вистачало тільки почути людей, які ставали тими самими „підйомниками американської економіки”.

„Я все вирішив. Залишився і ні про що не жалкую”, - розповідає Іван. В минулому студент одного з державних українських ВУЗів, а зараз  бар-тендер (людина, що в барі розливає напої), сервер (в готелі приймає замовлення і приносить їжу) і продавець у фаст-фуді. Іван поспіхом відкриває двері будинку, на вигляд старого побитого часом і ще безліч чим, і запрошує нас усередину. Одразу перепрошує, що не зможе довго говорити, бо за дві години повинен бути на іншій роботі. „Але ви залишайтеся, скоро прийдуть Андрій і Надя. Вони так само, з України приїхали і залишилися тут. Зможете поговорити”.

У Тампі, штат Флорида, де зараз живе Іван, українців багато. Тільки за офіційними даними, близько двох тисяч. Скільки  нелегальних робітників - не знає ніхто. Тим паче, що знайти роботу для них зовсім не проблема. Прибиральниками у готелі і фаст-фуди, вантажниками, навіть на будівництво - «констракшн», як це тут називають, радо беруть нелегалів. «Переважно, це люди з країн Латинської Америки, але дуже багато і з Польщі, України та Чеської Республіки», - говорить менеджер з кадрових питань Blizard and Сorporation Лукас Вельські. «Американцям зручно наймати нелегалів, але і дуже ризиково. Бо держава завжди яро боролася з ними, а такі роботодавці зводили всю боротьбу на нівець. В той же час це - зручно. По-перше, нелегалів беруть на таку роботу, де жоден американець не погодиться працювати. Наприклад, 10 годин під палючим сонцем на будівництві.  Хто таке витримає? По-друге, їм досить платити мінімальну заробітну плату – $ 7,25 на годину – ніхто ж нікуди скаржитися  не буде і не перебиратиме».

В готелі, де ми зупинилися, і справді:  більше двох третин прибиральниць - латиноамериканки. Більшість з них має лише початкову освіту, не знає англійської мови, і ненавидить свою роботу. Вони по 4 роки не були у відпустках, але навіть не думають повертатися на батьківщину, бо, як сказала пуерторіканка Клавдія з 16-річним досвідом прибирання в американських готелях, «як би тут складно не було, там, звідки я, взагалі не життя. За ці 16 років, що я тут, лише двічі дзвонила додому, цього вистачає, щоб не сумувати».

 Молоді ж українці, що приїздять до Штатів – інші. Вони були студентами ВУЗів (одна з умов отримання візи), у переважній більшості мають середній розмовний рівень англійської. Деякі, такі як Іван, володіють ще й іншими іноземними мовами.  «Так, я вільно говорю англійською і маю вищій за середній рівень німецької», - розповідає Іван. В Україні він працював викладачем англійської в кількох приватних школах. Займався підготовкою до профільних мовних тестів. Закінчив школу із золотою медаллю і мав перший у своїй університетській групі результат успішності. «То що ти тут забув?», - втрутився, не втримавшись, мій колега. «Невже так погано вдома жилося?».

«Ні, зовсім не погано. Я просто не бачив перспективи», - продовжує Іван. «Викладати в школі я не хочу. Це я про приватні. Про державні взагалі – no comments (без коментарів). Щоб влаштуватися на кращу роботу, потрібні або добрі зв’язки, або вражаючий досвід, який без тих самих зв’язків мені не отримати. Третій варіант – це мати іноземний диплом, Брати у батьків гроші на навчання я не хотів. За цим я сюди і приїхав. Заробляти, навчатися, отримувати досвід, подорожувати на канікулах, а потім повернутися і успішно жити на Україні». За півроку Іван здаватиме вступні іспити до гуманітарного коледжу Тампи. «Доведеться працювати не на трьох, а на двох роботах. Навчатимусь вечорами, але грошей все одно вистачатиме. Я вже все підрахував».

Життя у Тампі обходить близько $ 800 на місяць. $ 270 – за житло; $ 230 – виплата за машину та бензин; $ 20- мобільний телефон; $ 20 – інтернет; $ 260 – харчування. «Але найкраще – це усвідомлення того, що все залежить тільки від тебе. Там заощадиш, там  можеш витратити більше. Я вважаю себе транжирою, бо люблю у вихідний сходити до клубу потанцювати або посидіти в пабі з друзями». 

В цей момент двері відчинилися і в кімнату впхнули велосипед. За ним зайшов і його власник. Андрій тільки півтора місяці, як працює у Штатах. Він розповідає, що вже зараз чекає на чеки зі зарплатою, щоб купити авто. «Я б міг і раніше купити найдешевше - доларів за 500, але вже хочеться чогось краще», - сміється він. У Штатах, як ніде, відчуваєш, що автомобіль не розкіш, а невід’ємна річ - як гаманець чи записник у сумці. Тампа, де живуть хлопці, велике місто. Тут  зустріти людину, яка просто прогулюється вулицею, рідкість. По-перше, 35 градусна спека (у затінку) не дуже сприяє таким прогулянкам. По-друге, час – це гроші, а коли доводиться спати по 5 годин на добу особливо відчуваєш цінність кожної хвилини. По-третє, якщо працювати на кількох роботах в різних частинах міста, то дорога може зайняти годину- півтори. «А якщо немає машини, то ще додаємо час чекання на автобус. Це буде ще довше. Ні. Таких колосальних витрат часу я собі дозволити не можу, - говорить Андрій, - тому так поспішаю з купівлею авто». Андрій хоче заробити грошей, щоб відкрити свою справу в Україні. «Звичайно я повернуся, а от коли, то зовсім інше питання. Бо ж я не лише працюю. А й відпочиваю. Тут я вільний. Сам визначаю, куди мені йти і що робити, єдиний перед ким може загризти совість - це я сам. А ще я хочу отримати американський паспорт. Люблю подорожувати, а з ним в посольствах на тебе дивляться під іншим кутом. Відмінним від українського. Тому, я тут ще довгенько поживу, але повернуся. Точно кажу».

Вже за півгодини розмову довелося закінчувати, бо хлопці поспішали на роботу. Ми попрощалися, але домовилися зустрітися увечері, щоб разом сходити на вечірку. Працюють в Сполучених Штатах багато, але і як відпочивати - не забувають.

Повернутися до України чи ні - хлопці вільні вирішувати самі. Але поки вони вибирають життя у Сполучених Штатах. 

 

 


Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    default userpic
    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 1 comment