emblem

Українська мрія?

Анна Полуденко

 

Літня практика. Застосування теоретичних знань, набутих в Інституті журналістики, на практиці. Робота. Робота. Робота. А як ви відповідаєте на питання «як літо?».

Практика?  Робота? Можливо, зовсім трошки - днів на три - виїзд до найближчого пляжу. Так, щоб згадати, що літо – за вікном ньюзруму.  Це – один із способів прожити літні канікули. Про переваги чи недоліки цього виду літопроведення не говоритиму, а із задоволенням почитала б ваші коментарі.

Другий варіант. Все покинути у рідній Україні - починаючи від стабільної роботи і кінчаючи всіма планами про відвідини етнічних фестивалів та інших культурних заходів- і поїхати звідси. Навіть подорожуючи далеко від комп’ютерів та диктофонів, не втрималася від розмов на серйозні теми, які з поверненням до «рідної клавіатури» перетворюються у журналістські матеріали. (Зі згоди співрозмовникив).

 

75 годин роботи на тиждень. Мінімальна заробітна плата - $ 7,25 на годину. Проживання - 8 людей у маленькому будинку. Таке тепер життя трьох молодих українців, що вирішили після закінчення літньої відпустки залишитися у Сполучених Штатах.

„Українські професіонали піднімають економіку Америки”, - сказав, відвернувшись до вікна, сусід у літаку. „Як же ми? 16-річна молода держава – невже нічого не можемо запропонувати, щоб вони хотіли залишитися в Україні? Нормально жити і працювати?”, - вирвалося у сусіда біля проходу. Так у літаку рейсом Нью-Йорк – Київ розпочалися справжні дебати про те, хто винен і що робити з молоддю, яка тим самим літаком оптимістично покидає межі рідної країни. Були різні точки зору, протилежні сторони мали слово. Виговорилися всі – не вистачало тільки почути людей, які ставали тими самими „підйомниками американської економіки”.

„Я все вирішив. Залишився і ні про що не жалкую”, - розповідає Іван. В минулому студент одного з державних українських ВУЗів, а зараз  бар-тендер (людина, що в барі розливає напої), сервер (в готелі приймає замовлення і приносить їжу) і продавець у фаст-фуді. Іван поспіхом відкриває двері будинку, на вигляд старого побитого часом і ще безліч чим, і запрошує нас усередину. Одразу перепрошує, що не зможе довго говорити, бо за дві години повинен бути на іншій роботі. „Але ви залишайтеся, скоро прийдуть Андрій і Надя. Вони так само, з України приїхали і залишилися тут. Зможете поговорити”.

У Тампі, штат Флорида, де зараз живе Іван, українців багато. Тільки за офіційними даними, близько двох тисяч. Скільки  нелегальних робітників - не знає ніхто. Тим паче, що знайти роботу для них зовсім не проблема. Прибиральниками у готелі і фаст-фуди, вантажниками, навіть на будівництво - «констракшн», як це тут називають, радо беруть нелегалів. «Переважно, це люди з країн Латинської Америки, але дуже багато і з Польщі, України та Чеської Республіки», - говорить менеджер з кадрових питань Blizard and Сorporation Лукас Вельські. «Американцям зручно наймати нелегалів, але і дуже ризиково. Бо держава завжди яро боролася з ними, а такі роботодавці зводили всю боротьбу на нівець. В той же час це - зручно. По-перше, нелегалів беруть на таку роботу, де жоден американець не погодиться працювати. Наприклад, 10 годин під палючим сонцем на будівництві.  Хто таке витримає? По-друге, їм досить платити мінімальну заробітну плату – $ 7,25 на годину – ніхто ж нікуди скаржитися  не буде і не перебиратиме».

В готелі, де ми зупинилися, і справді:  більше двох третин прибиральниць - латиноамериканки. Більшість з них має лише початкову освіту, не знає англійської мови, і ненавидить свою роботу. Вони по 4 роки не були у відпустках, але навіть не думають повертатися на батьківщину, бо, як сказала пуерторіканка Клавдія з 16-річним досвідом прибирання в американських готелях, «як би тут складно не було, там, звідки я, взагалі не життя. За ці 16 років, що я тут, лише двічі дзвонила додому, цього вистачає, щоб не сумувати».

 Молоді ж українці, що приїздять до Штатів – інші. Вони були студентами ВУЗів (одна з умов отримання візи), у переважній більшості мають середній розмовний рівень англійської. Деякі, такі як Іван, володіють ще й іншими іноземними мовами.  «Так, я вільно говорю англійською і маю вищій за середній рівень німецької», - розповідає Іван. В Україні він працював викладачем англійської в кількох приватних школах. Займався підготовкою до профільних мовних тестів. Закінчив школу із золотою медаллю і мав перший у своїй університетській групі результат успішності. «То що ти тут забув?», - втрутився, не втримавшись, мій колега. «Невже так погано вдома жилося?».

«Ні, зовсім не погано. Я просто не бачив перспективи», - продовжує Іван. «Викладати в школі я не хочу. Це я про приватні. Про державні взагалі – no comments (без коментарів). Щоб влаштуватися на кращу роботу, потрібні або добрі зв’язки, або вражаючий досвід, який без тих самих зв’язків мені не отримати. Третій варіант – це мати іноземний диплом, Брати у батьків гроші на навчання я не хотів. За цим я сюди і приїхав. Заробляти, навчатися, отримувати досвід, подорожувати на канікулах, а потім повернутися і успішно жити на Україні». За півроку Іван здаватиме вступні іспити до гуманітарного коледжу Тампи. «Доведеться працювати не на трьох, а на двох роботах. Навчатимусь вечорами, але грошей все одно вистачатиме. Я вже все підрахував».

Життя у Тампі обходить близько $ 800 на місяць. $ 270 – за житло; $ 230 – виплата за машину та бензин; $ 20- мобільний телефон; $ 20 – інтернет; $ 260 – харчування. «Але найкраще – це усвідомлення того, що все залежить тільки від тебе. Там заощадиш, там  можеш витратити більше. Я вважаю себе транжирою, бо люблю у вихідний сходити до клубу потанцювати або посидіти в пабі з друзями». 

В цей момент двері відчинилися і в кімнату впхнули велосипед. За ним зайшов і його власник. Андрій тільки півтора місяці, як працює у Штатах. Він розповідає, що вже зараз чекає на чеки зі зарплатою, щоб купити авто. «Я б міг і раніше купити найдешевше - доларів за 500, але вже хочеться чогось краще», - сміється він. У Штатах, як ніде, відчуваєш, що автомобіль не розкіш, а невід’ємна річ - як гаманець чи записник у сумці. Тампа, де живуть хлопці, велике місто. Тут  зустріти людину, яка просто прогулюється вулицею, рідкість. По-перше, 35 градусна спека (у затінку) не дуже сприяє таким прогулянкам. По-друге, час – це гроші, а коли доводиться спати по 5 годин на добу особливо відчуваєш цінність кожної хвилини. По-третє, якщо працювати на кількох роботах в різних частинах міста, то дорога може зайняти годину- півтори. «А якщо немає машини, то ще додаємо час чекання на автобус. Це буде ще довше. Ні. Таких колосальних витрат часу я собі дозволити не можу, - говорить Андрій, - тому так поспішаю з купівлею авто». Андрій хоче заробити грошей, щоб відкрити свою справу в Україні. «Звичайно я повернуся, а от коли, то зовсім інше питання. Бо ж я не лише працюю. А й відпочиваю. Тут я вільний. Сам визначаю, куди мені йти і що робити, єдиний перед ким може загризти совість - це я сам. А ще я хочу отримати американський паспорт. Люблю подорожувати, а з ним в посольствах на тебе дивляться під іншим кутом. Відмінним від українського. Тому, я тут ще довгенько поживу, але повернуся. Точно кажу».

Вже за півгодини розмову довелося закінчувати, бо хлопці поспішали на роботу. Ми попрощалися, але домовилися зустрітися увечері, щоб разом сходити на вечірку. Працюють в Сполучених Штатах багато, але і як відпочивати - не забувають.

Повернутися до України чи ні - хлопці вільні вирішувати самі. Але поки вони вибирають життя у Сполучених Штатах. 

 

 


emblem

Чорногорські ЗМІ: від опозиції Мілошевичу до незалежності



    Приблизно 150 медіа-компаній, із них більше 70 радіостанцій атакують чорногорський ринок із 650-тисячним населенням. Перенасиченість медійного ринку, а відтак його неприбутковість; непрозорість схем власності медіа каналів; лінощі й непрофесійність журналістів – головні ознаки чорногорських ЗМІ. Такі не вельми втішні оцінки наводять міжнародні спостерігачі ринку медіа, при цьому наголошуючи: то не є катастрофа, адже незалежні чорногорські ЗМІ - ще зовсім діти, у травні цього року свій перший день народження відзначили.

 

На початку тисячоліття евро-валюта й чорногорська журналістика оголошують бойкот політиці Слободана Мілошевича. Евро уводять замість сербського динару, журналісти (переважно онлайнових видань) відверто критикують політику Югославії та її президента. «На відміну від наших колег, сербів, ми можемо радіти більшій свободі. Протягом кампанії проти диктатури Слободана Мілошевича Захід вкладає кошти в чорногорське державне телебачення. Медіа стали потужною зброєю в боротьбі проти Мілошевича», - писав у 2001 році редактор «Телевізії Монтена», К. Павловіч. Чимало журналістів уважають: такі випади проти Мілошевича зіграли значну роль у здобутті Чорногорією незалежності. «Звичайно медіа мали вплив на незалежний рух. Ми хочемо відділитися від Сербії й стати нормальною державою», - додає його колега, на той час (2001 р.) редакторка щотижневого часопису, Мілка Тадіч. Не пройшло й чотирьох років як надії Мілки справдилися. У кінці травня 2006 року Чорногорія на референдумі голосує за незалежність.

Гортаю сторінки найстарішої чорногорської газети «Побєда» (видається з 1944 р.). «У чім різниця сербської й чорногорської мови? То є одна мова?», «Автомобільні затори знову заполонили чорногорське узбережжя», «Депутати зловживають службовим становищем», «Ліберали за новий устав парламенту», «Літня сцена древньої фортеці Ульцин приймає театральний фестиваль» - проголошують сторінки проурядової «Побєди». Окрім «Побєди» політику уряду проводять щоденна «Републіка» й «Рожеве ТБ». За опозиційні видання уважають щотижневий новинний часопис «Оглядач», «Вєсті» (перша приватна щоденна газета, заснована в 1996 р.), «Dan». «TV IN», «ntv Montena», радіо й TV «Elmag», радіо Антена Ч – приватні медіа-канали.

Спостерігачі IREX доводять, що чорногорський медіа-бізнес є малоприбутковим. Пристойні статки одержують хіба що «Dan», «Вєсті», «Рожеве ТБ», «ТV IN», місцеві ж медіа ледь-ледь животіють. «Поки що гроші, які медіа отримують із реклами недостатні для серйозного бізнесу, особливо в царині електронної журналістики. Плата глядачів, слухачів, читачів дозволяє їм сяк-так виживати на ринку», - пише Дарко Суковіч, редактор приватної радіостанції «Антена Ч.» Його радіо – зразок лідируючої радіо-станції, що тримається за гроші закордонних донорів. Та донорські вливання в чорногорський медійний ринок не довговічні, – констатують аналітики IREX: «Фінансові донори зараз проводять тренінги з бізнес-менеджменту для чорногорських ЗМІ, та згодом вони підуть із ринку й цю нішу буде нікому заповнити».

Відстоювання бізнес-інтересів власника каналу, обслуговування певних бізнес-структур – ще одна хвороба чорногорської журналістики. «Приватні інвестори розглядають медіа як майданчик для проведення власних інтересів і досягнення впливу на населення, про дотримання ними професійних стандартів годі й говорити», - читаємо в доповіді IREX.

Ім`я реальних власників медіа – таємниця не лише для чорногорського населення, а й для контрольних структур, що зобов`язані знати власника та його частку в тому чи іншому медіа каналі. «Поточне законодавство є дуже ліберальним. Дуже просто заснувати будь-який тип медіа. Наприклад, ми маємо в Чорногорії більше 70 радіостанцій... Простіше кажучи, ми маємо величезну кількість непрофесійних радіостанцій... І вони своєю неякісною продукцією спустошують медіа-середовище...», - пише Дарко Суковіч.

Деякі чорногорські журналісти закликають уряд долучитися до фінансової підтримки культурних і освітніх медіа проектів, що у своїй основі є неприбутковими, але можуть принести чималу користь суспільству з часом. «Держава не гарантує адекватної фінансової підтримки програмам для меншості, - каже Діно Рамовіч, редактор «Албанського ТБ-Ульцин». – Виробники нішевого продукту без допомоги держави просто не виживуть». У той же час європейські аналітики закликають ЗМІ більше покладатися на можливості медійного ринку й менше – на державні дотації.

Нарікають міжнародні спостерігачі чорногорських медіа й на непрофесійність журналістики. Сьогодні демократична Чорногорія проголошує свободу слова, та для журналістів, що працювали за браку свободи при комунізмі, такі декларації означають і вседозволеність.  «Ми є очевидцями безвідповідальної журналістики. Нам потрібен час, щоб мати вільні медіа. Сьогодні соціальний і фінансовий статус журналістів слабкий, результати їхньої роботи часто становлять ризик для них же самих.», - каже Есад Коцан, редактор часопису «Оглядач». До речі, про фінансовий статус журналістів. Середні журналістські статки сягають 400-550$ на місяць (при середній зарплаті – 330$). Журналісти в Чорногорії отримують приблизну таку ж зарплатню, що й учителі. Тут слід сказати, що середні чорногорські ціни приблизно в 1.5 раза вищі за українські (наприклад, 1 літр 95-бензину коштує 1.14-1.16 евро).

«Всі пишуть і говорять про одне й те ж. Їх багато, але вони говорять про одне й те ж саме», - обурюється Бранко Войчіч, програмний директор Національного телебачення Чорногорії. Войчіч бачить корінь проблеми в безініціативності самих репортерів, небажанні вести ризиковані журналістські розслідування.

У Чорногорії погано розвинена кореспонденська сітка, єдина інформаційна агенція «МІНА» не може забезпечити журналістів достовірною і якісною інформацією для повноцінної роботи.

Редактори численних чорногорських ЗМІ покладають великі надії на відділення журналістики факультету Політичних наук Чорногорського університету (відділення журналістики виникло в 2003 році). Спортивна журналістика – одна зі спеціалізацій факультету психології Чорногорського університету. Принципи Болонської декларації частково діють у виші з 2003 року, перейти повністю на кредитно-модульну систему планують до 2012 року.

Багато редакторів сподіваються, що нова генерація випускників університету змінить ситуацію на ринку. «Я вірю в те, що професіоналізм журналістів не такий уже й поганий. Із виникненням нової школи журналістики в Подгориці (при факультетові Політичних наук – прим.) ситуація значно краща, ніж мали до цього, - каже Д. Вучініч, редактор приватного ТБ «Монтена». Вучініч наполягає на притягненні до відповідальності журналівстів-підбурювачів війни за часів існування Югославії: «Має бути люстрація. Все погане, що сталося в цій професії за останні 15 років має бути покарано.»

Малоактивні журналісти в захисті своїх прав, - спостерігають члени IREX. Профспілки, особливо це стосується тих організацій, що мають опікуватися друкованими медіа, майже бездіяльні. Добре, що вже знайшли вбивцю Душко Йовановіча, журналіста просербської газети «Dan». Ним виявився мафіозі Дамік Мандіч. «За Йовановіча газета була основним подразником чорногорської влади. Просоціалістична газета неодноразово звинувачувалася у брехні й критикувалася урядовою коаліцією на чолі з прем`єр-міністром Міло Джукановичем. Часто критичні звинувачення у статті були далекими від правди, політично вмотивованими. Це вбивство дало просербським силам мученика», - пише Тім Юдах, балканський аналітик Бі-Бі-Сі.

 
Єлизавета Олійник

emblem

Тетяна Федорів, редактор телеканалу "Сіті": «Як практик, я не задоволена підготовкою, кажу це чесно»

 

 

 

Тетяна Федорів має певний досвід роботи зі студентством вишів журналістики. По-перше, сама була викладачем і знає, як там усе не просто всередині освітньої системи. По-друге, як випусковий і заступник головного редактора  «1+1», зуміла не тільки розкрити таланти успішних тепер репортерів, а тоді - студентів-четвертокурсників Олександра Загороднього та Оксани Щербини, а й посприяти їхній подальшій роботі на каналі. Пані Тетяна каже, що з десяток років тому ситуація на медійному ринку була відмінно іншою: і знайти роботу було простіше, і ставлення до неї у студентів-журналістів було зовсім інакшим. Про те, чого їй, як редакторові-практику, бракує в молодих журналістах, про те, як її канал збирається організувати практику, читайте в інтерв`ю, яке провела Єлизавета Олійник.

 

Який досвід роботи зі студентами-практикантами має ваш телеканал?

Ми в ефірі з грудня 2006 року, тож цьогоріч вперше прийматимемо студентів на телеканал, хоча я вже мала деякий досвід роботи з ними на «1+1» (я тоді була випусковим редактором, заступником головного редактора). Причому, деяким студентам - тепер вони доволі-таки успішні репортери: Олександр Загородній, наприклад, з`явився на практиці десь у 1999 році, тоді він був студентом 4-го курсу, Оксана Щербина  прийшла на практику також, здається, в 1999 році - після кількох місяців стажування запропонували постійну роботу.

Як вони інтегрувалися в колектив?

Якщо йдеться про 1999 рік, то тоді інтегруватися було достатньо просто: колектив був молодий, це не було таке закрите товариство, яким воно є зараз. Такий організм, як новини,  за десять і більше років нагадує певною мірою закриту касту. На телевізійному ринку існує уявлення – прорватися туди фактично неможливо. Це може бути навіть правдою, бо українська журналістика, чи молода українська журналістика формувалася з тих, кому зараз 25 і більше років, тобто у молодому, я б сказала, творчому репродуктивному віці. 25-30-40 років – прекрасний вік для виготовлення продукту: є вже певний досвід і ще вдосталь молодості та енергії. Тож молодь, якій зараз 18-21 рік, зауважує, що нас, 30-35-річних, витиснути з ринку достатньо складно. Але вже так склалися умови: ми приходили в журналістику на початку 90-х сімнадцяти- вісімнадцятирічними і почувалися простіше. Старшим професіоналам було доволі-таки складно працювати без керівної лінії, у конкурентному комерційному середовищі. А ми були достатньо відкриті, молоді, можливо, ще мало знали, мало вміли, але хотіли працювати.

А зараз як?

Зараз трошки інакше. Нам у двадцять років було простіше боротися з тими, кому було сорок. Складалася інша журналістика. Країна і суспільство вимагали трохи інших журналістів: відкритих, іронічних, скептичних, критичних, підозрілих і т.і. А от, наприклад, ваше покоління вже опинилося в складнішій ситуації. Мені дуже часто навіть шкода молоду талановиту людину, якій подекуди дуже складно пробитися.  Молоді у 20 років без достатнього життєвого досвіду надзвичайно важко конкурувати з 30-літніми професійно досвідченими журналістами, що мають достатній життєвий досвід і вдосталь енергії, відкритості і бажання працювати. Тому часто виграють старші й досвідченіші. Пробитися на практику – це ще куди не йшло, а от потрапити в штат, або зачепитися – отут уже є певна проблема.

Ваші журналісти у своїх вишах отримали необхідні знання та навички. Наскільки вчорашні студенти професійно готові до роботи?

Середній вік людей, що працюють на СІТІ – 24-25 років – це досить молодий колектив, достатньо студентів, які працюють з повним завантаженням, бідолашні, поєднуюючи це все. І тому у нас, може, не зовсім характерний для українських ЗМІ колектив. Як практик, я не задоволена підготовкою, кажу це чесно. Але, як викладач (маю певний досвід викладацтва), я можу це пояснити якимись обставинами в навчальних закладах. Нам не доводиться їх перевчати, нам доводиться їх навчати. Правда, з нашим колективом було простіше: Ігор Куляс та Олександр Макаренко (Інтерньюз) у дуже стислій формі - фактично за три місяці - виклали нашим репортерам головні стандарти новинної  телевізійної журналістики. А всі навчальні сюжети йшли в ефір. Може, це було не зовсім добре, адже ми навчалися на очах у  глядача, але так склалися умови нашого запуску в ефір.

Усю зиму ваші журналісти навчалися?

Фактично всю зиму. Такі умови змусили їх дуже швидко навчитися.  Я їм вдячна і задоволена таким результатом. Ця ситуація їх мобілізувала і примусила швидко вчитися. Зростання, поліпшення якості продукту у червні, порівняно з січнем, – радикальне. Все це триває й далі.

І глядачеві це помітно!

От, бачите, дякую, приємно за це. Але в нас умови, мабуть, не зовсім стандартні. Звичайно, ті, хто приходять, щось уміють. Тут я бачу дві проблеми: одна лежить в площині практичних навичок. Зрозуміло, що коли люди намагаються вивчати якість теоретичні предмети, то практично в них немає часу на щось інше. Я ніколи не маю претензій до молодої людини, яка в 19 років може не знати значення слова синхрон. Це абсолютно зрозуміло. Вона вивчить, у той же день запам`ятає, що це таке і буде працювати далі. Але тут виникає інша проблема: студенти-журналісти не мають практичних навичок репортерських (як здобути інформацію), інколи вони не  мають глибоких теоретичних знань. Журналістська гуманітарна освіта  є трошки філологічною, включає якісь соціальні науки, трошки політологію охоплює, якісь вершки з історії – часто це не класична гуманітарна освіта. Нехай молода людина студіює історію, у цьому буде фахівцем – це дуже добре. Але переважно молодь  усього потрошку нахапається, поверхово вивчить як працює камера, і от уже з цього склався журналіст. Ось у чому проблема.

Керівник Інтерфаксу, Олександр Макаренко, казав, що ліпше навчить журналістським азам історика, математика, економіста за освітою, аніж перевчатиме студента-журналіста. Чи погоджуєтесь Ви з ним?

Я з ним згодна частково, хоча не заперечувала б так категорично. Не можна відкидати таланти і здібності  людей, які вчаться у вузах журналістики. Коли діти у 16- 17 років обирають професію журналіста і розповідають своїм батькам: «Нікуди, тільки туди піду!» – батьки ж на це погоджуються.  Вони ще не  свідомі того, яку освіту отримають, їх не можна звинувачуцвати. Я говорила з молодими людьми, які на першому-другому курсах починають говорити: «Боже мій, та краще б я навчився біології і був гарним фахівцем у біологічно-медичному напрямку журналістики!» А вже пізно, поїзд пішов, і доводиться багато чого на практиці надолужувати. Та я так розумію, що зараз навчальні програми поступово міняються.

Дуже повільно.

Але це логічні процеси. Усілякі реформи завжди ідуть дуже повільно. Рано чи пізно все зміниться, якщо буде бажання у фахівців, що готують журналістів.

Я так розумію, що зараз поглиблено вивчають соціальні науки –  це добре, бо дуже тяжко зрозуміти, що за чим стоїть, коли приїжджаєш у Веховну Раду і не знаєш основ політології.. Тому нехай будуть соціальні науки, нехай буде що завгодно, але хоча б яка-небудь класична гуманітарна, може, навіть, технічна освіта буде грунтовною.

Чого, на Ваш погляд, бракує студенту-журналісту?

Часто редактори-практики не воліють працювати з молодими саме через відсутність у них життєвого досвіду. Вони собі міркують: як же ж вона, молода дівчина, зробить сюжет про, припусимо, проблеми молодих мам, якщо сама ніколи молодою мамою не була. Їм дійсно бракує життєвого досвіду, але якщо є теоретична база, то й досвід набудеться. Я знаю, що цей досвід швидко приходить.

Дуже бракує студентам цікавості до життя – саме те, що мало наше покоління в 90-і роки. Дітки у вузах переважно вчаться з сімей нормальних, їм у житті вже нічого не цікаво. Їх ще в 5 років повезли в Іспанію на відпочинок, а в 10 років віддали в гуманітарний ліцей. Там вони думали, що вивчили 5 іноземних мов, у 8 класі їх почали возити на "Мерседесі", відповідно зараз їм уже геть нічого не цікаво. Якщо в тебе є інтерес до того, що відбувається навколо –  ти станеш хорошим журналістом, репортером, ведучим - не має значення. Широко розплющені очі, інтерес до роботи – ось чого бракує молодим людям.

Подекуди редакторам закидають: ось ви скаржитеся на брак професіоналів, а самі навіть не намагаєтеся зарадити ситуації. Чому редактори часто не охоче беруть на практику студентів? Або, якщо й погоджуються, то часто закріплюють їх за такими ж молодими й недосвідченими журналістами. Студенти ж сприймають усі допущені наставниками помилки за істину, буцімто, так і треба робити. Вчаться на неправильних прикладах і повторюють їхні помилки.

Я глибоко переконана, що дуже добре і остаточно вас все одно ніхто не навчить. Істина завжди лежатиме десь посередині Поки ви все самі не відчуєте, ви не навчитеся. Ви можете вивчити основні схеми, але все, що називається родзинкою, вашою індивідуальністю, тим, за що вас запам`ятає і глядач, і слухач, і читач – це все одно прийде з практикою.

А чому не охоче беруть? – існують різні причини. Це і звичайна лінь - душевна, педагогічна. Є й інший момент, достатньо серйозний. Більшість телеканалів – це комерційні стуруктури, і їм би не дуже хотілося, щоб схеми їх внутрішнього розпорядку, технологічні і т.п. виносилися назовні. Людина прийшла, два тижні покрутилася, щось там почула, про якісь внутрішні проблеми дізналася, пішла. А потім усі знають, що ведуча на такому-то каналі б`є посуд із ранку до ночі, бо така вона нервова особа. Такі речі бували і не раз, навіть у пресі потім з`являлися.  Часто не хочеться щоб виносилися, можливо, певні комерційні таємниці. Іноді причина криється в неспроможності знайти в собі сили, адже взяти студента на практику – це педагогічна діяльність для редактора і для журналіста, до якого студента прикріплять. Не кожен професіонал вміє навчити, пояснити, показати. Не всі відкрито до цього ставляться, не всі сприймають це як основну роботу.

Як ви плануєте організувати практику для студентів?

Літо це дуже вдалий час для практики. Літня практика має бути передусім потрібною. Звичайно, студентам слід розказати про формат каналу, основні вимоги, програми. За своїм досвідом знаю, що більшість студентів одразу рвуться подивитися, як же виглядає студія і оцей чарівний стіл, за яким сидить ведуча і за яким вони обов`язковно мають сидіти через три роки. Бо якщо вони не сидітимуть за цим магічним столом   значить життя не вдалося.

Думаю, що цю практику треба організувати передовсім корисно. Є маса робіт через які має пройти кожен репортер-початківець. Я би не називала їх малокваліфікованими, а, скоріше, початковими. Написання ВМЗ, дозвонювання по телефону, з`ясування інформації – цим можна завантажити. Більшість початківців намагаються проскочити цей щабель. Це має бути корисно і для нас, і для них. Важливо іноді залишитися і допомогти їм, а не просто так  підписати щоденник з чудовою характеристикою: який він талановийтий, перспективний і обов`язково знайде себе в якійсь редакції, тільки не в моїй (сміється) Тобто, спробуємо, щоб ця практика була взаємнокорисною. Якщо будуть вакансії, молоді люди зможуть залишитися. Якщо вакансій немає, то яким же чином ми їх створимо? Часто студенти ще не можуть скласти конкуренцію штатним працівникам. Я мрію зустріти талановитий виняток, заради якого варто було б відкрити ще одну вакансію. Просто так, щоб не втратити цієї людини.

emblem

Талановиті й амбіційні прагнуть працювати

Єлизавета Олійник

«Більше і більше роботи!», «Годі навчатися – гайда працювати!», «Ой, а журналістику я не так уявляв
/ла...», «І на біса мені той виш?!» - приблизно такі запитання з`
являються у студентських головах після першого практичного досвіду в ЗМІ.

 

Ми обираємо, нас обирають...

Деяким щастить: потрапляючи в дбайливі руки небайдужого редактора, студент набуває найважливішого в журналістиці – професійного досвіду. Деяким – навпаки, не таланить: тиняється початківець редакцією, заважає журналістам працювати, дратується сам і дратує колектив. А буває, потисне руку редактору в перший день практики, аби віддати папірці, а в останній забере підписані папери і - бувайте.

Хоча, останні випадки поодинокі: студенти усвідомлюють, що по закінченні вишу доведеться десь влаштовуватися на роботу, а набутий протягом навчання досвід може дуже стати в пригоді. На жаль, сьогодні медіа-середовище не охоче сприяє студентським бажанням чомусь навчитися. У перший же день знайомства редактор «вішає» студента на плечі котрогось із журналістів, по вуха завантаженого роботою і не вельми охочого давати поради й ділитися досвідом із практикантом. Деякі редакції мають так званих «наставників практики», що мають допомагати студентству інтегруватися в колектив, набувати практичних навичок.

 

Колись кожний прийшов до редакції вперше...

Сама схема «прикріпити студента до журналіста», здавалося б, непогана: фахівець і досвідом поділиться, і матеріал підкорегує. Але журналіст, буває, - чи то через завантаженість роботою, чи то через власну неприязнь до студента, мовляв, нова молода кров, зараз тут покрутиться-повертиться, а потім мене з робочого місця виштовхне, - не поспішає розкривати професійні таємниці. 
«Не кожен професіонал вміє навчити, пояснити, показати. Не всі відкрито до цього ставляться, не всі сприймають це як основну роботу», - каже Тетяна Федорів, редактор телеканалу «СІТІ». Подекуди студент лишень спостерігає за роботою журналіста редакції, зачарований усім новим (це ж уперше в житті в справжню редакцію потрапив!), деякі журналістські помилки приймає за істину, що буцімто так і треба писати, говорити, домовлятися, ставити запитання співрозмовнику. Виконуючи перше редакційне завдання, дублює поведінку свого старшого колеги і припускається тих же помилок.

 

А газети бувають не лише в столицях…

Хорошим досвідом для студентства могла б стати практика в регіональних ЗМІ. Газети, теле- й радіоканали в регіонах не мають пихи «столичності» й удаваної «найкращості». Там і роботою завантажать, і допоможуть студентству більш охоче. Так, приміром, два місяці тому Інститут розвитку регіональної преси студентам Ужгородського, Таврійського вишів журналістики та Інституту журналістики обіцяв допомогти з улаштуванням у регіональні українські газети. При цьому Інститут брався сплатити студентам всі транспортні витрати, проживання, добові. Натомість отримали лише вісім заявок із трьох вишів. 
«Усі регіональні газети отримують на практику студентів. Вони не задоволені рівнем підготовки місцевих студентів і зацікавлені на перспективу розвивати кадри. Не виняток, що цей студент-практикант надалі буде співпрацювати з газетою. Ми зв
`язувалися з якісними регіональними виданнями. Отримали лише вісім заявок. Нашу ініціативу мало спонсорувати американське посольство, але з такою кількістю заявок не було сенсу подаватися на грант», - пояснює Катерина Лаба, виконавчий директор Інституту розвитку регіональної преси.

 

Євген Федченко, директор Могилянської школи журналістики, вважає, що такий досвід допоміг би багатьом студентам шанувати й цінувати умови, в яких вони вчаться і працюють: «Важливо для студента усвідомити, що є й життя поза Києвом. Журналісти дуже рідко бувають за межами Києва і вважають, що новини – це те, що відбувається в трикутнику Верховної Ради, Кабміну і Секретаріату. Нормальні люди ніколи не бували в цих трьох будівлях. Те, що там відбувається їх не цікавить принципово. Можливість поїхати в регіони, поговорити з новими людьми допоможе студентству сформувати зовсім іншу шкалу новинних цінностей.»

 

Студенти трохи обурені

Оцінювання студентської літньої практики в Інституті журналістики суто формальне. Існують, так звані, «керівники практики», яким виш делегує наглядати за студентами в цей період. Вони приймають студентські щоденники зі звітами, характеристики, продивляються зроблені впродовж стажування матеріали, виставляють оцінки або заліки. Керівники практики також зобов`язані тримати зв`язок із кожним студентом, знати куди й коли той іде стажуватися, цікавитися його справами в редакції. Іноді керівників практики студенти бачать вперше, коли подають заліковку на підпис про пройдену практику. Так, приміром, моїй пресовій групі влітку минулого року методистка роз`яснила лишень - практику мусимо пройти в друкованих ЗМІ, обов`язково повинні мати щоденник практики й характеристику від редактора.

Не відчувається підтримки з боку викладачів і в організації самої практики: куди піти, де взяти телефони, щоби зв`язатися з редактором, як взагалі можна потрапити до редакції – ці питання офіційно викладачі не зобов`язані вирішувати.

 

Другокурсникам чомусь не пощастило

Є в Інституті журналістики координаційний центр, що приймає заявки від студентів, їхні побажання щодо практики. Оксана Федикович, зв`язківець між студентами й редакціями, координує зі ЗМІ через call-центри, пропонує редакціям взяти студентів на стажування. «Не можу сказати, що всі редакції були лояльними, але не відмовляли”, -  пояснює пані Оксана, - «Голос України», «Перший національний», «Україна молода», «ICTV» одразу відмовили”.  
За словами Оксани Федикович, часто редактори погоджуються лише на третьокурсників, а на другокурсників не хочуть час витрачати. Кажуть, що такий студенський тягар їм не оплачується. «Зараз є така вимога – першокурсників лише в пресу направляти, більшість із них, навпаки, на телебачення хоче потрапити», - ділиться пані Оксана.

Проект Жорна також узявся допомогти студентам попрацювати в омріяних редакціях. Минулого року медіа-експерт проекту Андрій Куликов посприяв майже півсотні студентів у проходженні практики. Цьогоріч – двадцять п`ять майбутніх журналістів подали заявки.

 

 

emblem

У пошуках СУПЕР-журналіста

Анна Полуденко
День журналістики. Київська незалежна медіа-профспілка запрошує до нового медіа-клубу. В день відкритих дверей у секретаріаті президента журналісти мали доступ навіть до виставкової кімнатки з подарунками президенту.

День журналістики - саме час розплющити очі, відкрити вуха і приготуватися почути правду. Правду від тих, хто має розплющені очі, відкриті вуха, гострий язик та незапаморочений розум. Ото була б вдача, якби знайти такого – ідеального або просто супер-журналіста. То звідки ж він візьметься?

Нічого не береться з нічого і нікуди безслідно не зникає - говорить один із законів фізики. А  з чого все починалося? 

Спочатку було слово...

...І навчилися люди говорити. Одразу зявилися такі, що говорили більше за інших і робили це переконливо, цікаво, зрозуміло для всіх і для кожного. Їх називали ораторами.

Розповідати, тлумачити - це цікаво, але ж головне – результат отих "балачок". Вже через певний час оратори помітили, що іноді ефект від усного слова не такий вже й вражаючий: стоїш півгодини, розпинаєшся, розповідаєш, а слухачі щось недочули, дещо переплутали, а  половину тексту, взагалі, за хвилину забули.

 

Робота пра-пражурналістів мала двох ворогів: час і простір. Вони знищували вплив журналістського матеріалу. Треба було щось робити. Зявилися надписи на скелях. Часу такі повідомлення протистояли, але не простору. Хіба це зручно - тягти до друзів шматок скелі, щоб прочитати компанії якусь новину чи дивину! Потім були глиняні дощечки, папірус з тростини і шкіра тварин. В прешому столітті до н.е. наші китайські пра-праколеги  винайшли папір. (Було, що святкувати). І почали видавати "Придворний вісник" – писали все, що казав імператор. Отака була журналістика! 

 

Вавілонські пра-пра, ще на глиняних дощечках читачу розповідали і про законодавчі ініціативи народних зборів, і про насущне: вузькі вулиці, стан водопроводу, погані дороги (актуальні теми, до речі, можна запозичити для наступного матеріалу). Журналісти бігали, самостійно збирали інформацію. Не без того, що деякі матеріали писали, як "згори підказали". Не довго ламали голови - про що писати. Ламали над іншим – як писати. Щоб читач зазирнув в написане та довго не зміг забути прочитане! Так і з’я вилися  зачин, розгортання дії, кульмінація, кінцівка. І трапилося це ще в 4-му столітті до н.е., а живе й дотепер. Журналісти-пращури писали яскраво і іноді навіть правдиво. Хоча  оперативність страждала.

 

...І стало слово професією

Часи минали, люди змінювалися. В XVII-XVIII століттях зявилася професійна журналістика. Її представників впевнено можна назвати "журналістико-sapiens". Така собі людина-редакція. Сама збирає інформацію, сама  пише, перевіряє, друкує, поширює. Хтось сьогодні до цього прагне повернутися...

 

З часом з’являються редакції, великі газети (всі бачать, всі розуміють силу впливу ЗМІ на людей),  з’являються цензура і "джинса". Одним виданням щось не подобається - їх закривають, іншим подобається все - вони працюють, треті розкопали щось, поширили інформацію – та самі закрилися.

Спільним на всіх етапах розвитку були вороги - час і простір. А ще було неписане правило - "ми з народом, і працюємо для народу".

 Підручники не брешуть

Яким має бути супер-журналіст ХХІ століття? Щоб не бути голослівною,  відповідати на це питання доручу підручникам з журналістики, які "виховують і навчають", формують правильне розуміння журналістики, так би мовити, з перших років життя. Тому, передивившись два десятки підручників з різних галузей журналістики, маю результати.

Одне з гловних правил драматурга: герої повинні змінюватися за ходом пєси. Так від оратора ми дійшли до супер-журналіста. То хто ж він?

 

Він чинить, як радив Спіноза: не плаче, не сміється, а розуміє. Розуміє, що робиться навколо, знає хто винен, а робить те, що вважає за потрібне (він, або ж його керівництво).

Супер-журналіст - це людина універсальна. Вона знає все про все. Сьогодні - лікар, завтра - криміналіст, а по вихідних (яких зовсім немає!) - правник-економіст зі стажем. І кожний день - психолог собі та всім оточуючим.

Як лікар, супер-журналіст знає, що само-по-собі, нічого не відбувається. Він все розглядає вкупі: голова болить? - а проблема в ногах.  Як криміналіст, збирає відбитки, аналізує, нагромаджує факти, а потім це все "перетравлює" і видає продукт, приправлений скепсисом та недовірою, із зазіханням на точність та об’єктивність: "маємо, що маємо". Як психолог, він всіх вислуховує. Під час "сповіді" буде лише в такт (а іноді зовсім не в такт) головою махати. Має супер-журналіст і свій особливий характер: де потрібно - сентиментальний, а за годину - новий співрозмовник, нова інформація, і залізна стриманість, інколи й цинізм. Така собі мульти-людина. Останнім часом  зявляється ще одна тенденція - зворотня. Ні, не до глиняних дощечок повертаємось, а до персонального журналізу. Шукаєш тему, інформаторів, все пишеш, знімаєш, зганяєш, монтуєш, і все - сам. Маємо всевміючого і всезнаючого супер-журналіста.

 

Якби ми вчились так, як треба...

Де цьому навчають? За практичними навичками німецький професор Ла Рош у своїй книзі відсилає на практику та стажування до навчальних курсів. Ще й рекомендує спробувати волонтаріат і метод "зроби це сам - do it yourself". А теорія - тут, в інститутах та на факультетах журналістики. Ви погортайте конспект першокурсника.

 

Семінар 6. Соціально-правовий статус журналіста в структурі демократичного суспільства. Журналіст мусить вивчити суспільні суперечності і бути арбітром у них, він повинен уміти знайти правильну позицію і вміти захистити її. Це накладає величезну моральну відповідальність на нього. Тому він мусить бути журналістом-гуманістом, журналістом- патріотом, журналістом- інтернаціоналістом, журналістом-демократом, правовим журналістом, оперативним журналістом. Одним словом - супер-журналістом.

 

А всі його матеріали, які вони? Точні, безсторонні, справедливі, з різноманітними точками зору, з дотриманими правами дітей і приватного життя героїв, з етично висвітлеими темами війни, релігії і терору. Все чесно і незалежно.

 

Саме на основі всього вищезгаданого і вибудовується довіра до супер-журналіста. Хоча, є інші методи - крім говорити правду. Наприклад, використовувати не зовсім чисті інформаційні технології. Вибір є завжди.

 

І останнє у списку вимог до супер-журналіста, але не останнє за значенням – грамотна мова – цікава, зрозуміла і доступна. Ігор Куляс, тренер Internews "Стандарти інформаційного мовлення", розтлумачує: "Якщо ми говоримо просто, то це не означає, що ми кажемо дурниці". Мова журналіста повинна бути людською. Бо людина, яка вирішила після роботи відпочити біля телевізору, після третього випуску новин відчуває себе не людиною, а електоратом, фінансовою особою, споживачем, особою працездатного віку, яка просто втомилася споживати неліквідний інформаційний продукт.

 

Нові умови- нові вимоги - нові супер-журналісти. Можна нескінченно довго аналізувати, чим сьогоднішній журналіст відрізняється від пра-праколеги. Але така от актуальна дрібничка: жодний пражурналіст, який писав на скелях, дощечках та, навіть, папері, не вмів так  святкувати 6 червня - День журналіста. Чи не так? З професійним святом, колеги!

 

 

 

 

emblem

Відкрито сезон полювання на місця для практики

Літня сесія закінчилася. Студенти виходять на полювання –  на ЗМІ, де можна пройти практику. Тут виникає купа питань. Яку тактику краще обрати? Які стежки не раз пройдені і перевірені: неприємних сюрпризів не буде?! Який арсенал аргументів вражає редакторів без найменшого шансу відмовити?
 
Все залежить від мети. Проходження літньої практики є обов’язковою вимогою для переходу на вищій курс. Для багатьох - це не лише примусовий крок. Дехто з тих, хто йде вчитися в ІЖ, таки бажають "нюхнути пороху" справжньої журналістики. Вони б і добровільно підшукували на літо "затишну редакцію" для стажування. До того ж, для деяких місце практики може стати і першим місцем роботи. Студент це добре знає.
 
Стажування можна пройти пасивно або активно. У першому випадку головне – не що зробив, чого навчився, а як швидко отримав характеристику з підписом редактора. Другий варіант передбачає більші розумові зусилля. Він також триваліший.
 
Що б не обрав студент, а редакцію, яка поставить печатку на його характеристиці, знайти потрібно. Тут таки вияляються всі "мисливські" здібності. Методів пошуку підхожої редакції багато, але класичних (перевірених часом) - всього чотири: сам-самісінький; любі друзі, знайомі і всі, хто мене знає; Інституте, я кажу тобі SOS; що ж, якось воно буде.
 
Сам-самісінький, або ж
Один у полі воїн
 
Шукати місце практики без жодної поради, дзвінка, або ж рекомендації зі сторони. Наскільки це реально? "Абсолютно",- каже Аліна Попкова, студентка третього курсу. "Можливо, але складно". Аліна, можна сказати, пошуковець зі стажем. Закінчивши перший курс, ми вирішили випробувати метод „сам-самісінький” на собі. Наш арсенал: телефонний довідник, інтернет-адреси ЗМІ і телефонна кабінка в будівлі "Преса України" - там висить перелік внутрішніх номерів редакцій, які працюють. 
Перші три спроби були невдалими - секретарі відмовили навіть у розмові з редактором. П’ятий здвінок, в одну з радіоредакцій, додав наснаги: у "практиці" відмовили, зате запропонували прийти на кастинг голосів для реклами. Не те, що шукали, але вже приємно, що не "заслали". Нарешті, сьома спроба, кінець квітня, і обіцянка від заступника редактора газети, що дві журналістки таки отримають на місяць доступ до редакції. 
Початок травня. Дзвінок від того самого заступника і слова на кшталт: у редактора змінилися плани, вибачте, але ми не зможемо надати вам місце для проходження практики. 
Повертаємося до нашого арсеналу. Початок червня, ми і досі телефонуємо. Спілкуємося з секретарями, редакторами, заступниками, шефами, головами ... Результат: три прохання зателефонувати за місяць і купа відмов. Нарешті, за тиждень - удача: розмова з редактором суспільно-політичної газети і позитивна відповідь. "Що вас цікавить? Знайдіть це. Знайдіть людей, які знаються на цьому і розкажіть про це так, щоб всім було цікаво",- сказала редактор. Ми прийняли умови, потисли руки і пішли працювати. 
Результат: є місце для проходження практики. Як бонус, досвід спілкування з редакторами і філософське ставлення до відмов.
 
Любі друзі, знайомі і всі, хто мене знає
 
Цей метод передбачає переглянути записник, електронну поштову скриньку і пригадати всіх друзав, родичів, або просто знайомих, які можуть допомогти знайти ту саму "затишну редакцію" для проходження практики. 
"Цього року, як і минулого, я проходитиму практику на одному з каналів", - розповідає Аліса Коник, студентка третього курсу. Аліса користувалася саме цим методом для пошуку місця практики. "На якійсь вечірці я познайомилася з одним журналістом і попросила допомогти влаштуватися на практику до нього на канал. Він погодився. Все було нормально, але дуже мало давали чого робити. В принципі, було так: ходи тут, гуляй, але цього, цього робити не дамо тобі. Деякі журналісти давали якісь завдання, інші просто ігнорували. Цього року мені потрібно зняти три сюжети самостійно ... подивимось, що вийде", - каже Аліса. 
Результат: бажане місце практики знайдено.
 
Інституте, я кажу тобі SOS
 
Арсенал цього методу - висока "оцінка" студента. Висока настільки, що викладач-практик на свій ризик і страх може запросити такий "талант" у свою редакцію на практику. 
Ще один варіант - увага до всіх оголошень, що розвішані Інститутом, або з’являються на сайтах організацій-побратимів. 
Майже 50 студентів минулого року взяли участь у програмі сприяння організації практики проекту ЖОРНА. В рамках іншої програми, огранізованої громадською організацією "Інститут розвитку регіональної преси", більше 18 студентів хотіли пройти практику в регіональних ЗМІ. 
"Я планувала пройти практику у Феодосійї. Це близько трьох тижнів, і ще кілька тижнів - у київській газеті. Хочу просто зателефонувати і запропонувати пройти у них практику", - говорить Антоніна Федорченко, студентка 3 курсу. "Минулого року легко було знайти місце". Антоніна розповідає, що викладач запропонував спробувати писати влітку для видання, в якому сам працює, і вона погодилася. "Все сподобалося, але, звичайно, були проблеми. Це невідповідність стилю, невідповідність моїх матеріалів політиці цього видання. Звичайно, радили, допомагали, що краще підходило - друкували".
 
Нові оголошення про практику вже вивішено, а студенти тільки дістають зі свого арсеналу "увагу".
"Студенти можуть потрапити на практику туди, де, як ми сподіваємося, їм буде надана можливість дізнатися про те, що вони зможуть використати у подальшій роботі", - розповідає Андрій Куликов, один з організаторів прграми сприяння практиці студентів проекту ЖОРНА. "Це і телеканали, і радіо, і друковані засоби масової інформації. Але цього року для першого курсу є така рекомендація вченої ради, що вони мають проходити практику тільки у друкованих ЗМІ, тому ми намагаємося працювати у цьому річищі". Арсенал для участі у програмі - це бачення, в якому саме ЗМІ студент хоче стажуватися і аргументаційний лист, в якому логічно пояснюється, чому обрано саме цей медіа ресурс. "Тоді можна з цим листом іти до редактора і розповідати: ось подивись, яка цікава людина, як вона цікаво розповідає, що вона у тебе хоче робити ", - пояснює Андрій Куликов. 
Літню практику минулого року по прграмі сприяння огранізації літньої практики шукала і Алла Костанян, студентка другого курсу. 
"Проходила практику на каналі, на якому хотіла. Знайшла місце через проект ЖОРНА. Я їм відіслала лист, в якому написала, де хочу стажуватися і чому саме там. От, власне кажучи, вони мені допомогли. Це мені багато чого дало: багато досвіду, багато цікавої інформації, нових знайомих. До мене на каналі добре ставилися", - розповідає Ала Костанян.
 
Що ж, якось воно буде
 
Цей метод студенти не дуже люблять, але використовують часто. За ним, три літні місяці людина робить будь-що (може працбвати, допомагати батькам, доглядати за кимось або чимось, відпочивати...), не пов’язане з журналістикою. Тільки у вересні, коли на перший план виходить примусовий характер проходження практики , студент перестає чекати, коли йому зателефонує якийсь редактор і запропонує пройти у нього практику, чи хоча б попросить поставити печатку свого медіа у "щоденнику практики" студента. Як свідчить досвід, цей метод приносить двозначні результати. Іноді у вересні-жовтні якось не дуже добре воно буває, а іноді якраз все "гладенько" походить. Це вже залежить від навколишнього середовища. 
Отже, методів влаштуватися на практику багато, але, як кажуть мисливлі, "на кожного вовка май свій аргумент". То чого ж, власне, хочуть редактори? Які вимоги вони висувають до студентів?
 
"Від мене вимагали ініціативності і аналітичності у викладі матеріаліу. А ще деякі труднощі були з вимогами до заголовків", - говорить Аніна Попкова.
 
"Стиль матеріалів журналіста повинен відповідати загальному стилю і політиці газети. З цим у мене виникали проблеми", - каже Антоніна Федорченко.
 
"Я повинна була знаходити героїв програми, видзвонювати гостей. Їздила домовлялася, щоб прийняли участь у програмі", - Ала Костанян.
 
Останнім на питання, що хоче бачити в практикантах редактор, відповідає Андрій Куликов, який безпосереднь домовляється з редакторами, щоб вони, в рамках програми сприяння практики студентів, проекту ЖОРНА, прийняли практикантів. 
"Хоча б вміння грамотно писати. Щоб не потрібно було потім запускати   перевіряч тексту, щоб літредактор не виколупував з тексту бозна-що. Насправді грамотно писати - це потрібно, і про це редактори говорять, але найбільше хочуть бачити пошуковця, дізнавача, якій дадуть тему, пояснять її, але яка далі з допомогою інтернету, телефонного джовідника та інших контактів діставатиме інформацію сама",- говорить Андрій Куликов.
 
Тут, мабуть, залишається останнє питання, а чого, власне, хоче сьогоднішній студент? Від цього ж, в першу чергу, залежить успіх полювання.
 
Анна Полуденко
emblem

Нарешті журвесна без лажі!!!

По-людському гідно, по-журналістськи гостро та добірно – ось такі високі слова пробиваються, коли підсумовуєш останні події тижня «Журналістської Весни 2007: Відображення/Міфотворення». Частина гостей щиро захоплена концертною програмою, духом журвесни, частина злегка була навіть «розчарована»: де ж звична лажа :). Інша моя знайома одразу ж по завершенні концерту підбігла, обійняла та щиро вигукнула: «нарешті перший не жлобський фестиваль у стінах Інституту Журналістики!». Якби був поруч келих, я би підняла його на цих словах.  

   

Дійство на сцені відрепетирувано чи не до автоматизму, все чітко, вчасно і без лажі.  Хронометраж підводок розписано до хвилин, з невеликим люфтом для імпровізації. «Шахова, 2 хвилинна готовність», -  підганяла Іра Кисельова десь на іншому боці залу через радіозв’язок Олені Шаховій на сцену, де та на м’яких диванах мала приймати гостей. Це було схоже на вчасний випуск новин, на пряме включення, на реаліті-шоу, словом дівчата не цуралися різних жанрів, у нагоді стало все, що спадало на думку, якщо воно стосувалося журналістики.

 

Ідея відображення та міфотворення напрочуд цікава. Скажімо, арт-інсталяції Наталки Федорової, телескрині з екранами з дзеркальних квадратиків, і відображають, і викривляють водночас бруківку до дверей Інституту Журналістики. Інша штука, її ж рук справа: програвачі платівок золотавого кольору посеред холу, серед яких ходила мовчазна красуня з волоссям-растою і час від часу заводила ручні програвачі. Все дуже приємне на погляд, по-Наталчиному чарівно, справжнє мистецтво.

 

Вони це зробили!!!

Зазвичай на усіх журвеснах ламали голову, як зробити так, щоб і вовки, і вівці були ситі :).  І данину традиціям віддати, і щоб мистецтва було вдосталь. Якщо минулого року був явний ухил у бік традицій, то цього року  дотримано очевидного балансу. Увага була прикута до сцени щохвилини, встати та піти зовсім не хотілося, навпаки, було цікаво, а що  далі. Станіславський повірив би, коли б побачив ЖурВесну 2007: Відображення/Міфотворення. Мінімум амбіцій, максимум ефективних дій, креативу. Коли готуєш журвесну, думай про те, що це не те місце, де є один лідер. Кожен вкладає в цю справу своє найліпше, тут є безліч лідерів і лише об’єднавши свої зусилля, вони можуть зліпити якогось Оптімуса Найкращого. Окремо кожен досить сильний, але разом потужніше. Дуже раціонально з боку організаторів було поділити «сфери впливу». Вони розуміли, що і пересваритися могли би, коли хтось з команди кричатиме тобі у відповідальний момент: «Ні, цей ролик не піде, підводка не катить!» Тут немає ні підлеглих, ні лідерів. Спільний креатив – запорука вдалої Журвесни. Все перевірено, кожен відповідає за свою ділянку і не лізе з порадами на чужу територію. Музичний редактор, кореспондент, відповідальний за освітлення і т.д. – такий розподіл і є секрет успіху.

Цьогорічні організатори з’їли не одного собаку, організуючи капусники, фестивалі, концерти, конкурси, знімаючи ролики, пишучи сценарії. Словом, у надійні руки проект потрапив.  

 

Учасники:: дуже приємно, що довкола дійства зібралися усі курси Інституту Журналістики. Умовно назвемо їх «лідерами думок», чи як. Це не був один клан, це була суміш, синтез усіх творчих мізків, наполегливих осіб Інституту Журналістики, які здатні поставити мертвого на ноги, коли вони разом.  

  

Концертна програма: ДахаБраха, Ваніна Ваніні, Вперше Чую (a.k.a. Тетраколор), які вкотре заспівали неофіційний гімн Інституту Журналістики у стилі реггі, до того ж цього разу у супроводі хору. Богдана Кутєпова, минулорічного випускника Інституту Журналістики, завжди раді бачити і чути, особливо, коли свято перетворюється на сімейну зустріч.

ДахаБраха ввели трохи в транс своїми афро-гуцульськими ритмами. Про них багато говорять, і вони передовий креативний юніт на просторах етнічної музики. Їхня музика давно позбулася даху і впевнено демонструє непересічність української культури. На моїх очах у них розхапували візитівки, зізнавалися у естетичному екстазі, дякували за те, що вони є та інші почесті.

Ваніна Ваніні відкривали фестиваль, завдяки їм дехто пригадав, що є у світі фанк музика з домішкою єйсід джазу. Словом організатори підібрали приємну для слуху музику, творчу, вишукану. Головне – живу і нашу.  

 

Враження: ролик, де у кадрі ну просто «разврат», про який тільки й думалося, як це пропустила цензура - сцена, де двоє у туалеті дуже ритмічно смикаються у такт, сприймається ніби вони роблять "те саме». За кілька секунд камера від’їжджає вбік і ми бачимо зовсім іншу картину. Насправді хлопець допомагає дівчині затягнути корсет. Враження від ролику, як від справжнього французького парфуму: перша хвила - як це пропустили?, друга – що це означає?, третя – пробиває на гучний регіт, четверта хвиля – розкривається «риспект та уважуха» до організаторів з подальшим смакуванням деталей та нотами погигикування, які усе це зуміли протягти, вплести, мотивувати.       

 

Сайт журвесни запрацював - на ньому вся інформація, розклад заходів, додаткова інформація про проекти, що проводилися у рамках Журвесни: Хочу своє радіо, Хочу в телевізор, фотоконкурс і т.д.

 

Коржики «Різун» та лляні торбочки з логотипчиком журвесни

У холі працював цілий табір дівчат, які реєстрували ЗМІ та випускників, гостей, тут же дарували вам чорненьку торбинку та пригощали коржиками «Різун» (на честь директора, хто не знає :).

 

Слова подяки

Тарас Петрів, викладач, неформальний опікун та наставник Журналістських Весен: «я вже 11 років спостерігаю за журналістською весною, і останнім часом просто здивований, у яке грандіозне дійство перетворився цей захід, яких образів, забарвлень, ракурсів набув фестиваль. Раніше ми максимум співали "Червону руту" і тихенько розходилися, все було патріотично, не дай боже вийти за якісь рамки».  

 

 

Марина БОБРОВСЬКА

emblem

Платівки, прищіпки, фото...

Нелегкий тягар – майже сімдесят грамплатівок -  волочили до Інституту журналістики організаторки фотовиставки «Міста нашої журналістики». Ні, дівчата не мали не меті утнути якоїсь ретро-дискотеки, грамплатівки - матеріал для фотоінсталяції.

 

Над кожним фотом - прищіпки. І, як зауважує один із учасників фотоперфоменсу, Данило Білик, такі прищіпки яскраво ілюструють усю динаміку процесу народження фотографії, надають жвавого й динамічного характеру виставці.

   
Закарпаття. Авторка фото - Віра Маковій
«Ідея з платівками виникла спонтанно, - розповідає Маргарита Копилова, натхенниця ідеї фотовиставки. - Коло – це ідеальна форма, що легко сприймається усіма. Платівки – це ностальгія за рідними для нас містами, ностальгія за чимось добрим».

 

Гігантське полотно з намальованою мапою України й світлинами замість назв міст – такою була пеша ідея оформлення фотовиставки. 

Від вельми яскравої ідеї оформлення змушені були відмовитися: не всі області вдалося б охопити фотографічно (так, приміром, із Миколаєва, Херсона, деяких інших міст взагалі не подали фотографій), та й охочих взяти участь у конкурсі було не багато. 

На кінець терміну подачі світлин Рита мала всього дві фотографії. І це не зважаючи на барвистий плакат на дошці оголошень, персональні рейди Рити на курси й прохання – «ну, принесіть фотки...» Може, якби інститут встановив грошову винагороду за найкращу світлину, студенти активніше би заклацали фотоапаратами.

 
Організаторки виставки Євгенія Новикова, Маргарита Копилова, Валерія Шевченко
Та десь із початком травня квітневу апатичність студентства як рукою зняло – вони активніше почали нести фото й до виставки обрали шістдесят світлин. 

Фотоманка-першокурсниця Віра Маковій подала до конкурсу майже вісімдесят фотографій, із них десять розмістили на виставці. 

Віра щойно з конкурсу на кращу кулінарну страву, що триває в рамцях «журналістської весни». Заповзята й захекана прибігла на моє прохання до галереї й почала тараторити, швидко-швидко, що й не зупиниш: «Я з Ужгорода, Івано-Франківська, Чернівців, Запоріжжя фотки подавала. Мені дуже подобається архітектура наших міст.Ці будинки несуть історію, вони дихають людьми, що в них жили. Хоч це і цегла, але вона несе в собі історію минулого».

Віра з маленького містечка на Буковині, обожнює подорожувати, і, як тільки з`явився цифровий фотоапарат, свої враження від міст ретранслює у світлинах. Динамічна дівчина довго й натхненно розповідала про фотки, поки не згадала, що мусить бігти готуватися до наступного «весняного» конкурсу, де танцюватиме рок-н-рол із викладачем античної літератури.

 

Чимало нарікань лунало щодо непрофесійності й тематичної невідповідності фото на виставці й назви «Міста нашої журналістики»: «Ідея гарна. Інсталяція на платівках надає особливого шарму. Та деякі фото не відображають місто з точки зору журналістики, мистецьки недовершені, скоріше любительські», - Сергій Наконечний, студент 2 курсу.

  
Таке побачила в київському Пасажі Євгенія Васильєва

Натомість Рита Копилова не заперечує такі закиди. Вона пояснює, що аж ніяк не мала на меті робити щось на кшталт професійної галереї майстрів. «Я не можу вимагати: тут неправильна побудова, тут відсутня композиція, а тут колір не підходить. Я також вчуся фотографувати, мої фотографії теж технічно не виконані, так, як я би хотіла".

 

Фотовиставка проходить у рамцях «Журналістської весни» в галереї «Маргінеси». «Маргінеси» таки дійсно розміщенні маргінально від студенських маршрутів і паломництва гостей до вишу. Тож і люду побіля світлин не багато. І освітлення в коридорі кепське. Було би значно вигідніше розмістити виставку в холі інституту: там і освітлення хороше, і людей багато.

 

 Єлизавета Олійник

emblem

Розгулявся апетит? Скуштуй "Сексуальної революції"

Перед фестивалем "Журналістська весна" в Інституті відновили кулінарний конкурс. По двох роках перерви студенти зголосилися провести конкурс "Стоп-кадр".

"Стоп-кадр" - не просто конкурс страв, а вміння розповідати про них так, щоб було цікаво. Критерії оцінювання: "Представлення страви,  смак і те, як швидко вона розійшлася серед гостей", - каже член журі, директор Інституту журналістики Володимир Різун. 

Назви страв, яку потрібно було створити - "Сексуальна революція", "Війна", "Розвал Радянського Союзу", "Тероризм", "Клонування" і "Пташиний грип". Кому що дістнеться - вирішили жеребкуванням.
 

Назви вигадували за принципом "гарячі теми сьогодення", - розповіла ведуча і одна з організаторів конкурсу, Ганна Бока"Навіщо заморочуватися? Все геніальне - просто!", - говорив Костянтин Голубєв, представляючи свою страву - піцу "Розвал Радянського Союзу". 

Окрім шести, заздалегідь заявлених страв, оргкомітет Журналістської Весни представив позаконкурсом і свою - "Ні Війні!"
: тарілка повна з верхом шматків сирого мяса. 

Представлення супроводжував кліп з кадрами бойових дій у різних країнах світу. 

"Так ми хотіли нагадати про жорстокість війни, якій ми кажем - ні!", - закінчила свою презентацію представник оргкомітету Журналістської Весни, Марія Комісарова

Поки члени жюрі радилися хто ж стане переможцем, глядачів запросили до столу: "Дайте "Тероризму"!", "Я вже наситився "Сексуальною революцією", "Скуштуй "Курячого грипу"!". 

"Пташиний грип" і переміг, як пояснили члени журі, з урахуванням соціального простору і часу конкурсу. 

За 5 хвилин в холі залишилося кілька добровольців, які погодилися допомогти прибрати. "Як тобі це все
?", - запитав один з волонтерів. "Не знаю ... але "Сексуальна революція" точно вже відбулася на столі" - відповів хлопець і поніс далі пакет зі сміттям.



Анна Полуденко
emblem

Welcome to LiveJournal

У день, коли Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка відсвяткував 60-річчя, почав діяти цей бюлетень новин "ЖОРНА", що розповідатиме про життя студентів, викладачів і тих, хто навчався у київському інституті, але ще - в школах журналістики Таврійського національного та Ужгородського національного університетів.

Саме з цими трьома школами журналістики співпрацює проект Євросоюзу-ТАСІС-Бі-Бі-Сі "Розвиток медіа навичок" - "ЖОРНА", мета якого - спряти перетворенню журналістської освіти в Україні на практичніше явище. Докладніше про проект "ЖОРНА" можна дізнатися, пішовши за таким інтернет-виходом: www.zhorna.org.ua

Бюлетень робитимуть п'ять студенток із Києва, Сімферополя та Ужгорода, з якими ви незабаром познайомитеся, але найперше вони вирішили розповісти про фестиваль "Журналістська весна" в Інституті журналістики в Києві - і показати вам, як там було.